Категория: Про нас пишуть

Вулиця Гидкі Потоки

Неприємні враження розвіялися лише у Воловці, де ми зійшли на перон. Ми ідучи селом, чемно віталися. Мої російськомовні друзі старанно імітували українське «доброго дня!», власне у формі побажання. І воловчани ніби почали піддаватися. Коли переконалися, що ми не збираємося складати їм конкуренції зі збору чорниці, — почали підказувати дорогу, роз'яснювати, де можна знайти воду.


 

Через незвичну спеку, багато потічків із тих, що нанесені на карти, всохли. Пульсували лише найпотужніші і найзатіненіші. Воловчани, що саме верталися з чорниць, сказали нам, що джерельце є у чорничнику. Треба лише спершу видертися на ту гору, а потім трохи спустися. Шмигали ми у чорничнику з годину, і таки віднайшли те джерельце. Ним виявилося таке собі козляче копитце, з якого води не набереш.

Довелося змінювати маршрут, — ту частину шляху, яку ми планували подолати наступного дня, у неділю, треба було осилювати вже. Йшли під палючим сонцем, коли нормальні люди сиділи собі десь у пивницях. Ще одного джерела не знайшли — теж всохло. Однак на наступній горі виднілася метеостанція. Там точно можна попросити воду й спитати, де її беруть, — вирішили ми. Привітний дідусь-метеоролог нас напоїв, нагодував огірками, і розказав, що до води — недалеко, 3 кілометри по хребту. Видно було, що йому приємно поговорити з людьми, адже в село він сходить раз у три тижні.

Ми розпитували його, чи багато чорниці цього року. «Хто не лінувався — заробив по 5-10 тисяч», — відказав він по-своєму.

Ми аж роти порозкривали, адже у Львові ягоди продають по 15-20 гривень за літр. І ми наївні думали, що тих чорниць мало вродило. А виявляється, — ні. Просто збиральники собі все про місто добре знають. Причому знають не те, скільки має у місті коштувати ягода, а те, скільки можна вимагати за неї грошей.

Та менше з тим. Ми подякували діду, що нас врятував, й пішли шукати той чарівний край, де, як він казав, є все.

Ще наближаючись, почули розмірений бренькіт. Нам почала ввижатися стрімка вода. Однак пройшовши ще трохи, побачили, що це шумить не потік, а отара. Поки ми дійшли до води, чабани уже загнали овець і кіз. Далі була гарна ніч у казковому краю. Коли наше вогнище добре розгорілося, прийшли два білих пса. Й за м'ясо цілували в щоки.

Зранку, як не дивно, прокинулися без будильника. Ще раніше від чабанів. Тож бачили як вони виганяють отару на випас. Пси привіталися. Привіталися й чабани. «Чи добре?», -гукнув, вітаючись один. «Дуже добре!», — кричали ми.

Оскільки спуск був простий, ми добру половину дня просиділи на потічку. Обливалися холоднючою водою.

Покидати цей казковий край не хотілося зовсім, вірилося, що тут дуже близько Бог, і ті білі пси, що служать чабанам, йому також служать.

Верталися ми лісом. Хотілося після спеки подихати свіжим і вологим повітрям. Ліс, в який увійшли, мені здавався дуже знайомим. Він мені снився, коли в моїй голові жили казки про ельфів. Ми роззиралися, чи не вирубують у цьому пралісі дерев, й втішилися, бо помічали лише дерева, повалені вітром. Думали, що їх люди не чіпають.

Але виявилося, що людям просто сюди важко ходити, — занадто високо, легше рубати нижче. Набагато легше. Там можна вирубувати ліс методично. Є примітивні саморобні дороги, куди можна заїхати КАМАЗом, є розгалужені сплави, щоб спускати порубані дерева, є оголені віковічні сосни. А ще нижче — біля самісінького села, є дуже страшне місце — кладовище пеньків — метр-два в радіусі — посохли на чорно-білі від спекоти. Поруч із кладовищем на схилі знаходиться приблизно така ж ділянка із молодняком. Але було помітно, що затія з посадкою — зовсім марна. Не маючи достатнього захисту від крон дорослих дерев, вони були легкою мішенню для блискавки. Та випалила посередині посадки просіку.
Є й у Воловці свій дендро-парк. Його дуже добре видно з горищо що височіє над залізницею.На подвір"ї колишнього лісокомбінату розкинулись джунглі, у які зносять сміття мабуть з  всього  селища. Кажуть, що це розвів для краси Голова селища, бо саме вікна його квартири дивляться на цю неписану  " красу".

Коли ми надивились на все це, мені і мої друзям ще більше захотілося назад, у казкову долину, а не у Воловець до дикунів, які, щоб жити гарно, випалюють і засмічують рідну землю. Тому по селу йшли дуже хутко, майже мчали. Потім в електричці уже десь після Славського одна воловчанка, агітуючи львів'ян приїжджати відпочивати наступного разу у Воловець, вихвалялася, що в них все є для комфорту: й ванна, й туалет, а я злостиво думала — а ще у вас є вулиця Гидкі Потоки, де чисту ріку, витік якої ми благословляли, використовують як каналізацію. На тій же вулиці я бачила нову «типову» хату: до дерев'яної садиби, вже почорнілої від давнини, криво приліпили ще одну кімнату із якихось сучасних євроматеріалів. На подвір'ї сімейство пило, грало в карти й слухало якусь вульгарну гопанку.

… А в неділю зранку ці добрі-хитрі люди, мабуть, у своїй красивій дерев'яній церкві ставлять свічки, й просять дощу.

Автор: Юля Куринкіна
Обсудить у себя 0
Комментарии (1)
Ось такі враження від сучасного Воловця. Права на сто відсотків туристка, права.
Чтобы комментировать надо зарегистрироваться или если вы уже регистрировались войти в свой аккаунт.

Войти через социальные сети: