За карикатуру посадили
“Блукаючи” в тенетах всесвітньої павутини Інтернету “зовсім випадково” натрапив на статтю Івана Мокрянина “КДБ і Нижні Ворота”, в котрій згадується, що “13-річний Юрій Брецко з Латірки був засуджений на багато років за те, що під час демонстрації кінофільму випадково зірвав афішу.
Заробляючи ордени та медалі, енкаведисти „розкрили” у Латірці „молодіжну націоналістичну організацію”, якої там просто не існувало. Причому у кожній райкомівській доповіді підкреслювалося, що українські буржуазні націоналісти помстилися місцевим комуністам за розстріл січовиків на Верецькому перевалі”. Цей факт мене надзвичайно зацікавив, адже Юрія Брецко я бачу кожен день. Отож без зайвих попередніх вступних розмов вдалося мені поспілкуватися з Юрієм Федоровичем на тему “Ворог народу” і ось яку правду я здобув:
“Родом, сам я з Латірки. І жив я там до тринадцяти з маленьким лишком років, поки мене не забрали в КГБ… А трапилося це у 1947 році. Мій старший брат Федір Федорович працював завклубом і завідував одночасно бібліотекою. В той час в сількому окремого приміщення не було, отож різні наради “влада” проводила в бібліотеці. Брат чув, що вирішувалось на цих нарадах і розповідав все вдома батькам. Ну, а я “цікавий” був хлопець і все, як кажуть “ловив на льоту”… Тяжкий і небезпечний то був час. Декілька разів у село навідувались бандерівці, добре пам”ятаю незадоволення односельців через пограбування сільського магазину, що стояв вище церкви, знаходився у колишньому шинку жида Берка. Не добре вони вчинили!…
Мені тоді ледь минуло тринадцять. Я пас корови під Бескидом. До мене декілька разів підходили люди з “тризубами” на кашкетах, – я точно знаю що то” бандерівці”; цікавились обстановкою в селі. Звісно все що чув від брата, я їм розповідав…
Але посадили мене не за це. “Строк” отримав я ось за що:
-Завклубом після брата став Мумряк, імені не пам”ятаю. Дуже вредний, такий, він був. А в той час в клубі “фашанки” були і такі “пацани”, як я танцювали в коридорі, всередину Мумряк нас не пускав. От я його і намалював “критично” і повісив малюнок на агітаційний виборчий плакат; діло перед виборами було. Цю карикатуру навіть плакат я не чіпляв, а під планку підсунув…
В мене в селі був товариш Федір Минда, я вважав його вірним другом, але вийшло так що цей Минда, по вуличному його звали Проданишин, мене й продав. “По секрету” я розказав йому про свій малюнок. А КГБісти нишпорили по селу, дуже вже цікавилися- хто ж намалював ту карикатуру, до того ж той Федя Проданишин написав на малюнку “УПА” і точно таким само олівцем, що й малюнок. Сільська “влада” обіцяла: хто розповість про малюнок, то того не вивезуть на Донбас. Отож він, цей Федя і продав мене, щоб врятувати свого брата від ФЗУ….
Викликали мене в бібліотеку, в якій як я вже казав, знаходився сільський комітет. Звідти й забрали мене КГБісти в Ужгород. Слідство йшло півроку. Судив мене закритий воєнний трибунал – “впаяли” 25 років по статті 58-1а-11 ” За зраду Батьківщини”. Так в тринадцять років зробили мене “ворогом народу”. Відправили мене в дитячу трудову колонію у Дрогобичі. Там була школа; до обіду загальноосвітня, а після обіду навчали професії. Коли став повнолітнім, у 16 з половиною років відправили мене на Урал. Там на лісоповалі обрубував сучки; який же то ще мужик у шістнадцять років.
Табір був великий, складався з двох половин- одна половина чолові ча, а друга жіноча. Ми з жінками не спілкувалися, бо нас розділяла глуха стіна, і що вони робили не можу сказати нічого бо вони на лісоповал не ходили… Потім “етапом” потрапив в Прибайкалля, звідти й звільнили у 1954 році і цього ж року мене, “ворога народу” призвали до лав Радянської Армії… Служив в Новгородській області. Там і знайшов свою Надію…, яку й привіз в Карпати. Бо ж після семи років пекла і трьох років строкової служби; через десять років повернувся додому, на Воловеччину – на свою Батьківщину.
Джерело:
ВІЛ-сайт Воловецького району.
